Запитайте десятьох батьків, чи треба платити дітям за домашні справи, і отримаєте десять відповідей і два табори. Один табір каже, що сім’я це не робота і мені ніхто не платить за вечерю. Другий каже, що праця заслуговує на винагороду і так влаштований світ.
Я бував в обох таборах, зазвичай протягом одного тижня.
Урешті в нашому домі спрацювало не те, що я обрав бік. Спрацювало те, що я помітив: у цій суперечці ховаються два різні питання. Чи треба визнавати зусилля і чи має це визнання бути готівкою. Наша відповідь така: так і ні.
Що насправді купує готівка
Коли ми вперше спробували справжні гроші, усе було чудово приблизно три тижні.
Потім сталися дві речі. Перша: почалися торги. Справа, яка раніше не коштувала нічого, тепер коштувала п’ятдесят. Друга гірша: дитина цілком розумно запитала, що їй буде за те, що допоможе занести покупки. Раніше допомога була безкоштовною. Щойно з’являється прайс, усе починає виглядати так, ніби теж має ціну.
Це і є чесний ризик готівки за домашні справи. Не в тому, що діти стають жадібними, а в тому, що річ, яка була частиною належності до сім’ї, стає угодою, а від угоди можна відмовитися.
Є й друга, менша проблема. Справжні гроші в дитячій руці здебільшого витрачаються на те, що ближче лежить, а урок про накопичення і цінність сам собою не приходить.
Середній шлях: закрита валюта
Закрита валюта це знак, який працює тільки всередині вашої сім’ї. Бали, зірочки, монети, квасолини в банці. Їх можна заробити, накопичити й витратити, але не можна перетворити на готівку і не можна винести з дому.
Одне це обмеження змінює все.
Винагорода лишається всередині стосунків. Монети купують суботні млинці, похід у басейн, зайві пів години екрана, невелику іграшку, право обрати фільм. Усе це ви так чи інакше дали б колись. Тепер до цього є шлях.
Курс у ваших руках. Якщо приз надто легкий, ви міняєте його ціну, і зовнішній світ від цього не ламається.
Нікого не можна обдурити на копійках. Дитина не порівнює свою монету з кишеньковими друга, бо це різні речі за природою.
І головне: закрита валюта дозволяє лишити цілу категорію роботи неоплачуваною, і це не виглядає як покарання.
Два види справ, і хай вони не змішуються
Це розрізнення дало нам більше, ніж будь-яка система нагород.
Частина справ це частина життя тут. Віднести свою тарілку до мийки, повісити куртку, тримати своє ліжко в порядку, помити руки. За це не платять ніколи. Це ціна членства в сім’ї, така сама, як у мене.
Інші справи це внесок понад це. Підмести всю кухню, помити машину, розібрати сміття на переробку, полити всі рослини в квартирі. За це можуть бути монети.
Випишіть перший список і скажіть його один раз уголос, спокійно: “Оце просто частина життя тут”. Щойно дитина це чітко чує, страх, що вона відмовиться робити все безкоштовне, здебільшого зникає, бо питання перестає бути відкритим.
Якщо ви чуєте “не робитиму, якщо без монет”, це зазвичай означає, що два списки змішалися. Перемалюйте їх замість того, щоб сперечатися.
Ціни без божевілля
Кілька правил, які позбавили мене довгих вагань.
Платіть за зусилля, а не за важливість. Винести сміття неприємно і швидко. Почитати з молодшим довго і приємно. Платіть за неприємне і за довге.
Тримайте числа маленькими і круглими. Три, п’ять, десять. Великі числа тиждень здаються щедрістю, а потім починається інфляція.
Не платіть більше за гарну поведінку і ніколи не забирайте монети як покарання. Валюта, яку можна конфіскувати, це не валюта, а настрій, і діти дуже швидко перестають їй довіряти.
Не міняйте ціну посеред тижня. Міняйте в неділю, уголос і з поясненням.
Хай денний підсумок щось означає. Якщо повний день справ дає п’ять монет, а найдешевший приз коштує шістдесят, семирічна дитина просто перестане старатися. Хороший орієнтир такий: найменший приз має бути досяжним за два-три добрі дні, а велика мета за кілька тижнів.
Що класти на полицю
Найкращі призи це не предмети.
Час із дорослим наодинці, за заняттям, яке обирає дитина. Саме це мене здивувало: кілька років поспіль воно вигравало в іграшок.
Звичайні дозволи, у яких є назва: лягти на двадцять хвилин пізніше в п’ятницю, обрати суботній сніданок, обрати фільм, сісти попереду в машині.
Вилазки: басейн, автобус до лісу, музей з великим китом.
І так, іноді предмет. Невеликий, час від часу. До іграшки, на яку копили три тижні, ставлення зовсім інше, ніж до іграшки, яка з’явилася у вівторок, бо ми були в магазині.
Лишіть на полиці одну дорогу річ як велику мету. Саме в накопиченні на щось видиме живе більша частина науки. Діти вчаться більше з рішення не витратити, ніж із витрати.
Дозвольте просити
Найкращий приз, який у нас був, придумала сама дитина: ніч у наметі у дворі. Мені б це не спало на думку, і коштувало воно нічого.
Коли дитина може запропонувати приз або справу, змінюється сам присмак системи. Це вже не те, що з дитиною роблять, а те, у чому вона бере участь. Вирішуєте все одно ви. Можна погодитися, погодитися за іншою ціною або відмовити з поясненням. Але важливо, що є де спитати.
Чого це не полагодить
Система нагород не змусить дитину полюбити прибирання, і якщо вам таке обіцяють, вам щось продають.
Вона не переживе використання як погрози. Щойно монети забрали в гніві, система стає палицею з приязним обличчям, і діти помічають це миттєво.
І в неї є природний строк життя. Десь в одинадцять-дванадцять більшість дітей перестає цікавитися значками і хоче справжніх грошей, справжньої самостійності або просто довіри. Це не провал. Це система закінчила свою роботу.
До чого тут Pluck
Pluck побудований саме на цьому замкненому колі. Дорослий кладе монети на квест, монети приходять лише тоді, коли дорослий тисне ОК, і витратити їх можна тільки на полиці, яку наповнив той самий дорослий: екранний час, похід у парк, та сама річ, на яку копиться. На дитячому боці немає ані справжніх грошей, ані магазину, ані чого-небудь, що купується карткою. Дитина може поставити собі велику мету і бачити, як та наближається, а ще може запропонувати свій приз чи свій квест, який дорослий приймає, переоцінює або відхиляє. Це той самий паперовий графік і банка з квасолинами, що були в нас раніше, тільки без суперечок про те, хто пересунув квасолини.